Тренинговым компаниям: Добавить тренингВойти
TRN.ua

Iгри в кризу — ігри з кризою. "День" №60, 7 квітня 2010

Летить Світова Криза над Україною й каже: "От жах, хто ж це тут без мене постарався?" Усна народна творчість кінця 2008 року.

Вибір анекдоту обумовлений необхідністю проаналізувати справжній стан речей на той момент, коли вітчизняні ЗМІ старанно накручували масову істерію. (Цікаво, на чиє замовлення, оскільки одночасно у жодній із європейських країн нічого подібного не відбувалося, а їхні економіки на той момент потерпали не менше нашої, якщо не більше).

Якщо не розібратися з початком ситуації, то не вдасться запобігти її рецидивам. Саме тому повернімося в той, такий уже далекий 2008 рік, і навіть ще у більш віддалене минуле — 90-ті роки минулого століття.

Хотілося б, щоб ця стаття допомогла нам не лише побудувати те майбутнє, на яке ми заслуговуємо, а щоб воно ще й виявилося саме таким, про яке ми мріємо.

Головна зміна, з якої може початися таке рукотворне диво, полягає в подорослішанні, необхідно почати жити замість того, щоб грати.

Інакше, розпочавши чергову гру, закінчимо так, як завжди було в дитинстві, коли ігри були безконтрольні, — сльозами.

Коли загравалися без нагляду дорослих, ми чи то ламали улюблену іграшку, чи то її у нас забирали, чи то завдавали шкоди собі, чи то забруднювалися так, що самі себе лякалися, чи то втомлювалися і хотіли спати, а до ліжка далеко, чи то хтось нас обігравав і було страшенно образливо, і так далі й тому подібне.

Не даремно ж кажуть: «Сірники дітям не іграшка». Економіка не менш вогненебезпечна.

Гра перша - несвідома. «Чим ми гірші»

Після того, як кордони стали відкриті для всіх громадян пострадянського простору, кожному з нас захотілося жити «по-людськи» і одразу. Ця ідея фікс обернулася для нас, країн СНД, різкою зміною структури економіки. Власне виробництво збереглося на рівні переробки сировини у кращому разі, а вся кінцева продукція, особливо товари народного вжитку, стали імпортуватися у все зростаючих масштабах, не залишаючи шансів на виживання вітчизняному виробникові.

Зрештою, наші країни перетворилися на одну велику торгівельну базу — частка роздрібної й оптової торгівлі у ВВП Росії найбільша, а в Україні — на другому місці (див. табл.1). Частка Казахстану в сукупному виробництві СНД знизилася ще за період з 1991 до 1997 рр. з 4,2% до 3,8% — настільки великою виявилася спокуса розвиватися за рахунок нафтодоларів. За станом на 2009 рік, у Казахстані у галузі торгівлі, за офіційними даними, зайнято близько 15%, або 1,2 млн. осіб економічно активного населення, а за неофіційною статистикою — 3 млн. працюючих і частка торгівлі у ВВП збільшилась до 12,8%.

І кожен із нас, пересічних громадян своїх країн, зробив для того, щоб наші країни розучилися виробляти і вміли тільки купувати і перепродавати, нітрохи не менше за керманичів наших країн.

Чи завдавав хтось із нас зло своєму суспільству і економіці навмисне? У жодному разі. Ми просто виживали в період розрухи (не просто кризи) і поводилися при цьому як діти, які втратили опіку несправедливих, а тому й нелюбих дорослих (державної системи), і як ті, які не знайшли собі нових опікунів. Безпритульні, одним словом. Так, пиячили, бешкетувати, крали, а вбивати почали не всі. Деякі почали шахраювати, обманом заволодівати чужими коштами і майном, та так, як і не спадало на думку навіть «найкращому комбінатору». Ще інші покинули набридлі іграшки і взялися за новіші й більш престижні — так з’явилися «човники» замість інженерів і викладачів, наприклад, а молоді лікарі масово перетворилися на медпредставників західних фармкомпаній. І це в той час, коли у решті країн медпредставники у період адаптації на посаді вивчали ази біології (оскільки це люди без вищої освіти, не те що медичної).

Чи не нагадує вельмишановному читачеві цей опис більш далекий історичний період часу? 20-ті роки минулого століття.

Смію запевнити, що ця асоціація повністю виправдана, оскільки причина такої поведінки населення в 20-х і 90-х одна — позбавлення «батьківського» нагляду.

Перші роки після жовтневого перевороту характеризувалися абсолютним свавіллям і відсутністю будь-якої державної системи. Радянська держава в повному розумінні цього слова виникла в 30-х.

Перші роки після краху радянської держави також панувало свавілля й відсутність будь-якої державної системи. До речі, і принцип «грабуй награбоване» також реінкарнувався у 90-х. З тією лише різницею, що раніше люмпен грабував поміщиків, купців і міщан, а нині червоні директори — колективне майно.

Найцікавіше, що неухильно зростає частка імпорту продовольчих товарів, якість яких у вітчизняного виробника було завжди вищою, якщо говорити про товар у виконанні, а не про товар із підтримкою. Товар у виконанні значно ближчий до товару в задумі — а тому і до справжньої потреби в ньому. Товар із підтримкою — результат конкурентної боротьби, а в ній дешевше виграти за рахунок формування ілюзій споживача (очікувань), а не реальних удосконалень. А ми часто прагнемо того, чого насправді не потребуємо. Пам’ятаєте, куди веде вимощена благими намірами дорога? Так, упаковка продовольчих товарів вітчизняного виробництва була менш зручна і приваблива, ніж імпортних, а терміни зберігання — коротші. Навіщо ж треба було знищувати власний аграрний комплекс, якщо достатньо було лише змінити підходи до упаковки? Хотілося «красиво жити» вже сьогодні, не дбаючи про своє завтра.

Хто ще вчинив так само у світі? Хіба що Росія, в якій у 2008 році частка імпортних продуктів харчування становила понад 40%.

Імпорт у цілому неухильно зростав усі роки незалежності як в Україні, так і в Росії, і в Казахстані (див. табл.2).

Утім, навіть серед країн СНД є винятки — Білорусь, населення якої до сьогодні надає перевагу вітчизняним спортивним штаням із трикотажу з розтягнутими «колінами» імпортним джинсам, зате обсяг внутрішньої економіки збережений і якість вітчизняної продукції продовжує еволюціонувати. Саме у цьому — секрет задоволеності білорусів, а не в широко розрекламованій «дружбі» з Росією, оскільки розміри її не такі вже масштабні.

А ще хотілося б знати, на яку з криз нарікатимемо тоді, коли з медицини і освіти України все-таки підуть працюючі пенсіонери й особи передпенсійного віку, на яких тільки і тримаються ці дві системи сьогодні.

Гра друга — не жарт. Є важіль — чому б не перевернути "кулю".

Об’єктивна реальність: курс долара в Україні різко виріс на тлі його падіння в іншій частині світу. За законами економіки, курс залежить від забезпеченості валюти товарною масою (золотовалютне забезпечення менш затребуване). Це означає, що спад виробництва в США (а проблеми з платоспроможністю попиту виникли там за кілька років до оголошення про світову кризу; знижується попит — знижується виробництво) жодним чином не міг призвести до зростання курсу долара в Україні.

Пропагована реальність: в Україні почалася світова криза і тому виник дефіцит доларової маси — курс зростає об’єктивно.

Чия гра? Зростання курсу може бути вигідне тим, кому потрібно врятувати свої позиції з експорту. Собівартість продукції, що експортується, в гривневому вираженні залишається колишньою, а в доларовому еквіваленті зменшується. Тоді навіть якщо попит на світовому ринку на твою продукцію став нижчий, твої втрати дещо мінімізуються через гру на курсі.

Також зростання курсу може бути вигідне тим, хто розраховує отримати додаткові кошти на погашення власних боргів, виплатити з депозитів наприклад.

Якщо хтось є одночасно експортером продукції, попит на яку знизився, і крупним гравцем банківської системи, йому може здатися дуже принадною ця гра.

Наслідки для суспільства: втрата відчуття стабільності, ажіотажний попит на долар, що ще більше підвищує його курс, а тому ще різкіше погіршує ситуацію з платоспроможністю населення й викликає бажання повернутися до «панчішної» економіки (забрати з банків свої гривневі заощадження, перевести їх у доларовий еквівалент і зберігати їх удома).

Наслідки для того, хто веде гру: замість того, щоб отримати додаткову гривневу масу через повернення доларових кредитів, залишитися без гривневої маси через планові та позапланові виплати депозитів. Зниження платоспроможності населення вимагає підвищення соціальних стандартів, тобто витрати в гривні зростають (хай і не нестримно, та й курс перегрітим довго тримати не вдається) — виграш від гри з курсом втрачається.

Варіації гри в країнах СНД: у Росії була та ж сама гра з тими ж самими правилами, щодо Казахстану даних немає.

Гра третя — на інтерес. "Made in  закордон або Страусова політика"

Об’єктивна реальність: експлуатація давно застарілих основних фондів (зношення 60% характеризує найкращий стан обладнання), сировинна природа експорту (в українському експорті 71% становить сировину наприклад, а в казахському — 73%), завищені темпи зростання банківського сектора економіки за рахунок видання незабезпечених кредитів призвели до внутрішньої кризи в низці галузей. Постраждали саме ті галузі, в яких діяв менеджмент «лимонаду», — вичавлюй усе, що можеш, — в видобувних, перероблюючих (серед іншого в металургії та хімічній промисловості) і банківській сферах. Галузева криза — ще не макроекономічна криза. Власні помилки — ще не світова криза, але послатися на неї ніхто не заборонить. Навіщо ж визнавати свої помилки і шукати системні рішення — це ж довго і складно. Набагато простіше сунути голову в пісок, а перед цим голосно звинуватити у всіх бідах когось іншого, чиї дії спровокували світову кризу.

Пропагована реальність: до України прийшла світова криза і темпи падіння економіки — одні з найбільших у світі.

Наслідки для суспільства: ще більше підігрітий ажіотажний попит на гроші — масове, серед іншого й дострокове вилучення коштів із депозитів. Відмова від повернення кредитів банкам, апеляція до держави щодо захисту «свого» майна.

Ті галузі, що вимагали інвестицій у себе, щоб їхня продукція залишалася конкурентоспроможною і продовжувала мати попит на світовому ринку, у все нових його гравців, знову залишилися без таких.

Як психологічна компенсація — сплеск попиту на послуги преміум-класу, зокрема, ресторанні. Навіть були відкриті магазини делікатесів.

Послуги середнього класу зазнали збитків через масовий перехід відвідувачів на послуги низького класу.

Скорочення рівня оплати праці — в середньому на 30% за 2009 рік. Реальний рівень прибутків населення скоротився на 43% (з урахуванням рівня інфляції).

Наслідки для того, хто веде гру: банкротство банків, можливість зміни власників, купування боргів (і клієнтів разом із ними).

Варіації гри в країнах СНД: спочатку наш північний сусід також наполягав на тому, що ситуація, яка виникла, є частиною світової кризи. Підставою було те, що проблеми російської економіки також почалися з банківського сектора, з тією лише різницею, що його крах був наслідком попереднього управління, яке страждало тією ж самою хворобою «хочу все і сьогодні», і грало в ту ж саму гру «чим ми гірші». Зростання цін на нафту зумовило зниження вартості запозичень за кордоном, тому ніхто й не думав розвивати найважливіші сектори економіки. Зокрема, не був полегшений доступ малого та середнього бізнесу до кредитних ресурсів. Не було пошуку способів ефективного використання залучених коштів, інвестицій в основний капітал, а натомість залучені кошти обслуговували спекулятивний обіг. Заощадження нефінансового сектора були істотно менші ніж його внутрішня заборгованість, оскільки було достатньо дешевих грошей за рахунок зовнішніх надходжень. Коли в західної банківської системи почалися труднощі, вона припинила надавати дешеві гроші — й почалися проблеми в російських банків.

На сьогодні частина російських економістів визнає, що їхня ситуація унікальна (якщо порівнювати із західним світом, а не пострадянським простором) — наслідок поєднання негативної дії внутрішніх та зовнішніх чинників. Фахівці Інституту сучасного розвитку констатують: «Хоча імпульсом на початок нинішніх процесів стали події на світових ринках і рецесія в розвинених країнах, але реакцію російської економіки визначали внутрішні причини й особливості її структури: сильна залежність сировинних галузей від експорту, нерозвиненість приватної фінансової системи, наявність невирішених проблем у сфері економічної політики».

Гра четверта — з переляку. "Скинь баласт"

Об’єктивна реальність: у світі шукають рішення на рівні зміни власників — продажу бізнесу або злиття — або ж топ-менеджери беруть відповідальність за те, що сталося, на себе, відмовляючись від привілеїв і компенсацій нарівні з іншим персоналом. Усіляко прагнуть мінімізувати масштаби скорочень, аби стримати рівень безробіття (а значить, потребу в соціальних виплатах і зниження платоспроможності попиту).

Також в європейських країнах ретельно оберігають ментальне здоров’я мас. Хоча будь-яка із західноєвропейських економік значно більше включена у світову, ніж українська (СНДівська), разом із тим, коли в нас нагнітання істерії було вже настільки сильним, що почали транслювати поради психологів про те, як протистояти цій масовій істерії, в європейських ЗМІ не було жодного слова про кризу і масові звільнення. Тому розмови в побуті на проблемні теми виникали лише, коли хтось із безпосереднього кола спілкування постраждав тим або іншим чином, і довше тижня не тривали.

На пострадянських теренах гра в кризу азартна й досить принадна. Набагато легше виправдати власні промахи, наприклад в управлінні грошовими потоками (перекоси між запозиченим і власним капіталом, коли навіть на оборотні кошти були взяті валютні кредити, оскільки дуже хотілося вилучити готівку з бізнесу у вигляді прибутку акціонерів, аби «гарно жити»), світовою кризою. У результаті, на догоду виживанню бізнесу почали скорочувати бюджети й людей, не оцінюючи й не аналізуючи, чи ті голови летять із плечей.

Чи виконавчий рівень персоналу довів ті або інші бізнеси до межі виживання? Тоді чому ж саме 38% російських компаній (щодо України відсутні аналогічні дослідження) скоротили саме цей рівень персоналу й лише 20% — менеджерів середньої ланки. Топ-менеджмент, який і ухвалював ті рішення, що привели конкретний бізнес у конкретне становище, не замінила жодна компанія з опитаних.

Ще цікавіша функціональна приналежність скороченого персоналу (також за даними російських колег):

  • 35% компаній скоротили адміністративний персонал, що могло бути виправдане лише в тому випадку, якщо співвідношення між ним та основним персоналом було понад 14%, про що, звичайно, історія умовчує;
  • 31% компаній скоротили торгівельний персонал — вирішили, що попит впаде настільки, що й цими силами впораються, і зовсім не подумали про те, що при меншій готовності купити клієнтові потрібно більше уваги з боку продавця;
  • 28% — працівників відділів обслуговування клієнтів. Безумовно, навіщо ж «балувати» тих клієнтів, хто все ж відважиться витрачати свої гроші на придбання послуг;
  • 28% — бухгалтерів. У всіх цих компаній настільки зменшився документообіг і госпдіяльність?
  • 25% — ІТ-фахівців. Без коментарів.

Пропагована реальність: світова криза призвела до масових скорочень, що збільшуються з місяця в місяць, — нам необхідно переймати передовий досвід.

Чия гра? Кожного окремо взятого працедавця. Думалося чогось, що ті, хто залишилися в штаті, зі страху почнуть працювати за себе і... не просто за того хлопця, а за всіх чотирьох. Лише одиниці вважали інакше і шукали способи зберегти штат — знайти йому нове застосування, скоротити робочий тиждень і день (знизивши цим рівень ФОП), але вберегти людей від психотравми, пов’язаної із втратою місця роботи, а саме цей наслідок, навіть не втрата прибутку, найнебезпечніший у відстроченому періоді.

Наслідки для суспільства: масова істерія, яка вже згадувалася. Під її дією з боку споживача сталася певна «втеча в товари» (при зниженні рівня прибутку зберегли рівень споживання — про запас). Ця поведінка підігрівалася також рекламою того періоду: «Найкраще застосування коштів — інвестиції в себе, свій комфорт, здоров’я, відпочинок, навчання». Унаслідок такої втечі фінансові ресурси домашніх господарств виснажилися прискореними темпами. Також під дією тієї ж істерії погіршала платіжна дисципліна з боку учасників каналів розподілу — виробникам почало не вистачати коштів для фінансування виробництва в повному обсязі (який уже й без того під дією тієї ж істерії був спланований у досить стисненому варіанті). Кінцевий споживач продовжував купувати, а торгівельні точки почали притримувати кошти при розрахунку з дистриб’юторами, а ті — при розрахунку з виробниками. Виробникам довелося робити окремі зусилля з відновлення справедливості, а рівень попиту тим часом справді знизився. Споживачу не подобається не знаходити те, що він шукає, і перестає шукати.

Наслідки для того, хто веде гру: за станом на перше півріччя 2009 року вже зафіксоване істотне зменшення рівня залучення персоналу (за методикою Hewitt) в Україні — 57% (зона байдужості) в порівнянні з 63% (зона розвитку) в тому ж періоді 2008 року. Також з’явилися компанії, що потрапили до зони руйнування, чого не було за два попередні роки досліджень в Україні. Потрапляючи в цю зону, компанії завершують або банкротством, або перепрофілюванням. У зоні байдужості компанії ще не відчувають погіршення показників, але спусковий механізм уже запущений — за тієї ж політики управління персоналом наступною стадією стане зона невизначеності, а це вже за крок до повного краху бізнесу.

Якщо пригадати ключовий мотив масових скорочень (далеко не кожен бізнес потребував скорочення витрат на персонал) — переконаність у тому, що ті, хто залишиться, почнуть працювати за чотирьох, то виявиться, що розрахунок виявився повністю помилковим. Працювати стали гірше. Зниження залучення веде до зниження продуктивності й збільшення кількості помилок/браку.

Накликали, або як гра перестала бути грою

Почавши гру, будь готовий платити. Масові скорочення й песимістичні прогнози продажів зробили-таки кризу реальністю ще 2009 року.

Чим більше безробітних, чим більше падіння реальної зарплати — тим більше падіння купівельної спроможності.

Обов’язково відбувається перерозподіл у споживчому кошикові на користь необхідніших товарів. Спочатку страждають лише окремі галузі (в Україні першим постраждав туризм).

А потім настільки ж обов’язково відбувається скорочення загального обсягу споживання.

Песимістичний прогноз продажів призвів до скорочення планів виробництва, а це — до скорочення присутності, а вслід за цим — споживання тих товарів, які зовсім не є розкішшю.

Об’єктивні наслідки кризи банківського сектора торкнулися експортно-орієнтованих підприємств — одночасно проблематично стало отримати позикові кошти на інвестиційні проекти та збути продукцію на світовому ринку. (Експорт металургійної продукції 2009 р. становив лише 38,9% від минулого року, а транспортних засобів і дорожнього устаткування — 31,4%, наприклад). Через проблеми експортно-орієнтованих компаній скоротився проміжний попит із їхнього боку на продукцію інших галузей.

Разом промислове виробництво України скоротилося ще на 25% 2008 р. і на 34% 2009 р.

Галузі, які відчули спочатку сплеск попиту (предмети розкошу, послуги еліт-класу, в т.ч. ресторації; крамниці делікатесів і тощо), вже до кінця 2009 року відчули істотний відплив клієнтів, тому стали всіма доступними способами стимулювати попит.

Певний час тому компанії, які скоротили персонал саме під дією масової істерії, спробували відновити конкурентоспроможність новим наймом персоналу. У деяких ситуаціях ця ухвала вже не відвернула негативних наслідків — і почалася нова хвиля скорочень.

Нові безробітні — ще нижче платоспроможний попит — ще гірше фінансове становище бізнесу — ще нижче плани виробництва — нові безробітні і так далі.

Замість того, щоб радикально переглянути стратегію та грамотно реорганізувати бізнес-процеси, інвестувати саме в структурний і людський персонал, жертвуючи саме своїм рівнем прибутку (раз уже якість бізнесу не було проінвестовано раніше), вітчизняний бізнес продовжує скорочувати персонал.

Замість того, щоб реструктурувати економіку (перевернути з голови на ноги — створити умови виробникові за рахунок торгівлі) уряд продовжує заганяти державу до боргової ями, до банкрутства, беручи все нові кредити й використовуючи їх нецільовим чином. При дефіцитному бюджеті держава змушена вибирати між різким скороченням витрат (на соціальні потреби в т.ч.), емісією грошей (тобто девальвацією, яка знецінює всі популістські ухвали щодо соціальних стандартів), збільшенням обсягу позик. Перший варіант найбільш непопулярний, але найвірніший, аби піти від дефіциту бюджету. Останній варіант дозволяє ще на певний час завуалювати ситуацію, оскільки віддавати борги вже буде інший уряд, а не той, який їх накрутив.

Така страусова політика спроможна лише посилити й поглибити падіння, а не вивести з кризи, яку ми самі створили своїми іграми.

Що серце заспокоїть

Деякі позитивні зміни криза все ж таки принесла. Наприклад, скоротився обсяг імпорту і зовнішньоторговельне сальдо всіх країн СНД в сукупності, хоча й залишилося 2009 р. негативним, але зменшилося за перше півріччя до — 2 651,3 млн.дол. порівняно з аналогічним періодом попереднього року — 5 991,9 млн.дол. Утім, за цей же період інші країни світу вийшли на позитивне зовнішньоторговельне сальдо +207,6 млн.дол.

Було б ще краще, якби скорочення імпорту не було обумовлене скороченням рівня споживання, а компенсувалося зростанням внутрішнього виробництва. Внутрішнє виробництво — нові робочі місця — зростання платоспроможного попиту — зростання ВВП — вихід із кризи.

І робити це необхідно якомога раніше, поки ще не виснажилися власні фінансові ресурси торгівельних організацій — і через стимулювання вертикальної інтеграції за допомогою фіскальної політики витягнути себе з трясовини.

А ще дуже важливо розірвати згаданий на самому початку статті сценарій «є нелюбий батько — звільняємося від нього — живемо як безпритульні — отримуємо нового нелюбого батька — звільняємося від нього й так далі». І для цього необхідно вчинити так, як ніколи раніше не вчиняли, — відмовитися від власних ігор.

Якщо гравці визнають те, що будь-яка гра без нагляду «батька» обертається слізьми, вони зможуть забезпечити цей батьківський нагляд — побудувати державу, яку всі ми любитимемо.

Мудрий батько, якого люблять власні діти, визнає, що процес виховання взаємний із дітьми. Спочатку батьки виховують дітей, а потім діти — батьків. Що це означає? Те, що нам необхідно подорослішати, аби допомогти батькові — державі — відповідати нашим очікуванням від нього. Саме це й називається громадянським суспільством, коли кожен громадянин переймає на себе весь обсяг відповідальності не лише за самого себе, а й за свою державу. Відповідальність за державу полягає в тому, що, бачачи щось, із чим він не згоден, не паплюжить це, а пропонує проект зміни й активно бере участь у його реалізації.

Дитя робить те, що хоче, й думає, що так буде вічно. Дорослий робить те, що повинен робити. При цьому, він має це робити не тому, що так велить хтось інший, а тому що він сам знає, чого хоче, і знає, що має бути зроблено для того, щоб здійснилося бажане. Саме так кожен окремий мешканець країни стає громадянином, а суспільство — громадянським, тобто по-справжньому демократичним.

Якщо ми реструктуруємо економіку, вивівши на передові позиції власне виробництво, і побудуємо саме громадянське суспільство як непрямий ефект виходу з власноруч створеної кризи, то усе це варто було пережити.

Автор: Зайченко Ольга
Компания: EQ Impact (Икью Импакт) (все статьи компании)
Добавить комментарий
Ваше имя, компания:
Комментарий:
не более 1000 символов (введено: 0)
Эл. почта:
Проверочный код:
5 английских букв:
 или Отменить
См. также
Имбилдинг для мужчин, Формула любви
ИМбилдинг и его исторические корни в сексуальной культуре Арабских стран, Формула любви
Уникальная психологическая модель личности - Эннеаграмма, EnneaUkraine
Преимущества работы с CRM системой, Академия успешных продаж SV Trade
Ассистент руководителя. Каким нужно быть, Академия реализации
Перейти к списку всех статей
TRN.ua
Главная страница
Обратная связь
Помощь
Отправить страницу другу
Тренинговым компаниям
Тренинги и семинары
Тренинговые компании
Тренеры
Новости
Статьи
Услуги сайта
Статистика сайта
О проекте
Контакты
Условия использования
© TRN.ua — тренинги в Украине.
Сделано в компании «Реактор».